Головні новини

Я пішов воювати тільки за те, щоб у мене вдома не було війни — екс-бранець бойовиків

Через півроку після масштабного звільнення заручників бойовиками один з колишніх бранців — 41-річний Владислав Локтіонов — все ще не зміг повернутися до звичного життя. Розвідник-кулеметник 92-ї механізованої бригади Збройних Сил України, який провів у полоні угруповання «ЛНР» рік і вісім місяців, кілька місяців витратив на лікування набутих в полоні хвороб.

Зараз перебуває у дитячій лікарні разом із 6-річним сином, який має проблеми зі здоров’ям: Владислав — батько-одинак, дружина його кинула, поки був у заручниках. До війни чоловік працював сантехніком, але з-за здоров’я про працю поки що не йдеться. Крім того, вже майже півроку він судиться зі своєю військовою частиною, адже його прізвище ще в минулому році військове командування назвало серед тих, кого підозрюють у дезертирстві. Про полон і адаптації до мирного життя Владислав Локтіонов розповів Радіо Свобода.

Він пішов на війну в 2015 році добровольцем. Був розвідником-кулеметником. До «дембеля» залишалося близько двох місяців, далі планував підписувати контракт. Але вечір 13 травня 2016 року, розповідає Владислав Локтіонов, різко змінила всі плани. Позиції українських військових і бойовиків в районі Лобачова на Луганщині розділяли декілька сотень метрів — протягом Сіверського Дінця. Заступив на бойове чергування, як згадує Владислав, він прийняв для себе рішення, за яке багато разів потім себе ж картав: побачивши, що човен, яка повинна була бути на українській стороні, опинилася на протилежному боці річки, вирішив швидко «поїхати» і забрати її. І потрапив в засідку.

— На нашій стороні мене прикривав товариш, там було таке місце, звідки нам «сепаров» було видно, а вони нас — ні. Я вже був майже однією ногою в човні, коли ззаду отримав удар в потилицю. Ще перед тим я помітив, що поблизу човна в очереті, була якась «лежка». То для снайпера, то для спостереження. Мене вдарили, скрутили, потягли по «зеленці» на їх «базу». Вони між собою розмовляли, це були кадирівці. З мене зірвали шеврон, але не обшукали. Чекали старшого, як я дізнався, це був бойовик «Баги». Питали: «Що ви сюди приперлися?». Я сказав: «Мстити за наших хлопців». В гарячці був. Потім вже подумав, що вони могли мене прямо там «розпустити на шнурки». Штовхали небагато.

— Били? Що хотіли, яку інформацію?

— Кілька разів ногами, руками. «За що ти воюєш?». Таке. Залякували. Забули обшукати. І тут у мене задзвонив телефон. Я вихопив його і встиг сказати: «Вова, мене взяли, дзвони прапору». Потім мене почали обшукувати, забрали обидва телефони, сигарети, документи. Прийшов їх старший і сказав: «Не чіпайте його, він ще потрібен».

— Для чого потрібен?

— Я сам тоді не зрозумів. Мені зв’язали руки скотчем, завантажили в машину і повезли, як я потім дізнався, в комендатуру Луганська. При під’їзді до міста мені зав’язали очі шарфом. Зняли вже в самому приміщенні. Посадили на стілець, наказали опустити голову вниз, щоб я нікого не бачив. Розділи, оглянув лікар. Намагалися зняти наручники, але, як на зло, ключ зламався в замку. Я так і сидів в одному наручниках. Ну і почався допит. Мені наділи щільний чорний сміттєвий пакет на голову. Скажу чесно, коли ти не бачиш, що навколо відбувається, то моральний стан вже недобре. Ти не можеш ні згрупуватися, нічого. Повна дезорієнтація.

— Хто вів допит, що питали?

— Їх «підполковник», як я потім дізнався. «Скільки зброї, скільки особового складу, покажи на карті позиції, де був, що бачив?». Я намагався орієнтуватися по ситуації. У мене в телефоні були деякі фотографії, де я зі зброєю, Відпиратися не було сенсу. Казав, що був на ТЕС, тільки недавно приїхав. Підтверджував, що я розвідник. У мене забрали шеврон, вони це і так знали. І я намагався зробити вигляд, що я в розвідці нещодавно, поки нічого не знаю, я РПГ-шник взагалі. Я імпровізував. Не геройствував. Це тільки у фільмах так показують: «Я вам нічого не скажу!».

Допитували мене з вечора до ранку. Потім я трохи поспав в підвалі прямо в наручниках. Потім знову на допит. Не годували. Знову били по ногах, по руках. «Підполковник», який мене допитував, прямо сказав: «Нічого особистого. Моя робота — отримати інформацію. І я її отримаю. Голка під нігті, паяльник або ще щось». Він все заповнив і я запитав: що тепер зі мною буде? Він говорить спокійно так: «Не знаю. Як вирішать. Може, на органи, може, розстріляють».

— У Вас брали інтерв’ю журналісти?

— Так, потім приїхали журналісти. Представилися, що з «Лайф Ньюз». Але, чесно скажу, на журналістів вони мало схожі. Сказали, що зйомка необхідна для підтвердження, що я справді перебуваю в полоні. Попередили: «Ти ж розумієш, що треба сказати».

— Що конкретно потрібно?

— Сказати, що у нас розхлябаність у бригаді, не навчають, ніяка армія. Наговорювати на Україну. Ось такі моменти. Відповідати треба було чітко, не задумуючись, слово в слово. В комендатурі був м’який куточок, я на ньому сидів у формі. Але перше інтерв’ю не вийшло. Я сказав, але не зовсім так, як їм було потрібно. Нечітко. Ці «журналісти» намагалися мене переконати, що вони хороші, що вони ні на тій, ні іншій стороні. Але я сидів і думав: «Так ти будеш мені розповідати … Ти такий журналіст, як я Майя Плесецька».

Після цього мене спустили в підвал, а ввечері приїхали два чоловіки міцної статури у балаклаві. Думаю, це була російська розвідка. Говір був російський. І приїхали вони з «тапиком».

— Що таке «тапик»?

— «- 57» — військово-польовий телефон. Його крутиш і створюється напруга. 12 вольт. Замість трубки — два дроти з прищіпками. Їх мені одягли на вуха і пускали струм. Один мені так і каже: «Бачиш, що це? „Пристрій для розмов“, такий-то номер. Ну що, будемо розмовляти?»… У мене бронхіальна астма, були проблеми з серцем, то заскакував якийсь їх і каже: «Та ви тут з ним обережніше, тому що ще загнеться». Після цього струмом перестали бити, але відчуття було — не передати. Після ударів цим «тапиком» мені і кажуть: «Тебе просили сказати деякі речі. Наступного разу, коли з тобою будуть люди говорити, ти їм скажеш все, що треба». Я довго потім не міг прийти в себе, мене трясло.

Після цього зі мною записали друге «інтерв’ю». Стояв автоматник в балаклаві. Камери я не бачив. Мені дали випити води і якоїсь речовини. Скажу чесно, що я говорив, не знаю. У мене було таке відчуття, що я почав сходити з розуму.

— А де це відео, його показали?

— Я досі не знаю. Перше моє «інтерв’ю» бачили, що хлопці з бригади говорили. А де друге, я не знаю.

— А Вас агітували перейти на їх бік?

— Так, пропонували. Мені говорили, що в моїй військовій частині мене оголосили дезертиром і сказали, що я їм не потрібен. Але я розумів, що сказати можна все що завгодно. Я відповів: «Що б не чекало на моєму боці, я знаю правду, і я хочу, щоб мене обміняли».

— Після комендатури Вас відвезли в Луганське СІЗО?

— Через 10 днів нас перевезли в СІЗО. Розділи, забрали особисті речі, підняли на п’ятий поверх. Видали цивільне — ношені речі зеків. Короткий, діряве, але вибору не було. Дали обгаженные матраци і подушки, і все. Нас було п’ятеро українських військовослужбовців і один цивільний з Луганська. Дали по шматку мила, потріскані чашки, відерця. Всі контакти з нами були виключені. Велося відеоспостереження. Чергові з нами не спілкувалися.

— Як годували?

— Три місяці нас годували, як їм захочеться. Коли раз у добу, коли раз у дві доби. Ні окропу, ні чаю. Приходили годувати нас з офіцерами, опергрупа. Могли жиру на кілька пальців насипати. Хліб, правда, давали, по півкіло на людину в добу. Ні окропу, ні чаю. Ми не милися. За півроку нас лише раз повели в лазню. І це була ціла епопея, нагнали купу охорони. Раз постригли. Ми сиділи зарослі, я — з кігтями, як у росомахи. Зуби вибили, мені навіть нігті пообкусывать було нічим. Ми просили туалетний папір. Не дали. Дали газети їх. «Республіка» називається.

— А медична допомога?

— Та яке там. Мені стало погано. Тільки завдяки хлопцям, які покликали чергового, мені дали таблетку. Таблетка не допомогла. Чотири дні я провів у напівсидячому стані, голова крутилася, нудило, нічого не їв. Потім пройшло.

Через півроку, коли стало холодно, в камері був страшний колотун. Ми спали на смердючих матрацах: на половинці спиш, половинкою укрываешься. Але через півроку нас повели в лазню. Дозволили голитися, видали білі простирадла, ковдри. Дали чай, цигарки.

— А що так різко змінилося?

— Приїхала комісія ОБСЄ, містер Фріш (координатор ОБСЄ Тоні Фріш, — ред.) і представники. Перед мінським домовленостями вони повинні були подивитися на військовополонених. І чисто перед «ОБСУшниками» нас хотіли показати. Трохи налагодилися умови. Але всі ці півроку нас тиснули морально. Чого ми тільки не наслухалися! І «фашисти», і «бандерівці».

— І Ви спілкувалися з ОБСЄ?

— Так. Всі разом. Але коли містер Фріш сказав, що він ще з кожним окремо хоче поговорити, то у Ольги Кобцевої, «представниці „ЛНР“ по справах військовополонених», стали ось такі очі! Вони на це не розраховували. Тому що це була показуха, випендрьож. На вулицю нас не виводили. На роботи не вивозили. Контакти з нами були заборонені.

— Була зв’язок з будинком, в який момент будинку дізналися, що Ви в полоні?

— Мамі з бригади нічого так і не повідомили. Напевно, мамі повідомили в ОБСЄ. Півроку десь вона нічого не знала. Через півроку нам запропонували вказати контактні телефони наших батьків. Мені дали телефон і на камеру зняли мій телефонний розмова з мамою. Дозволили посилку від мами.

— Прийшла посилка?

— Посилки прийшли. На камеру, звичайно, все відзняли, казали: ось, дякуйте «республіку». А потім у нас їх все вилучили. Зайшла Кобцева і сказала, що посилки отруєні. Я знав, що в маминій посилці був кави. Були такі величезні дві сумки. Кажу: «Та дайте хоч кави». Кобцева пообіцяла наші посилки компенсувати. Дійсно, нам компенсували. Дали продукти, які були у посилках, але їх. Кава, цукерки …

— З цього моменту Ви ще більше року відсиділи в СІЗО? І весь цей час Вам казали, що Вас будуть міняти?

— Взагалі рік і вісім. З 13 травня 2016-го по 27 грудня 2017 року. Говорили, говорили, що щось зірвалося … Я там серйозно захворів. І на три тижні оголосив голодування. Я добивався зустрічі з керівництвом СІЗО, хотів, щоб нам дали можливість зустрітися з представником з нашого боку. Адже нам говорили, що від нас Україна відмовилася.

— До Вас приїжджала мама?

— Приїжджали до нас чотирьох батьки, Кобцева організувала. Це було після передачі посилок. Нам сказали, що приїдуть батьки. Я і ще один товариш відмовилися. Я не хотів, щоб мама приїжджала, це ж небезпечно. Нас обдурили, батьки все одно приїхали.

— Як Ви дізналися, що Вас готують до обміну?

— Здогадалися як-то. Почалися якісь інтерв’ю, інтерв’ю … Мене і Сашка запитували: «А що ви будете робити, коли вийдете з полону?». Я відповів, що постараюся відновити здоров’я і знову піти на службу. І Саша теж. Нам вже було по барабану. Семи смертям не бувати … В такому ми були стані. Найбільше вбивала невідомість.

— Що допомогло витримати?

— Мене перевели одного в камеру, це було в жовтні, незадовго до мого дня народження. Було дуже погано з серцем і я реально думав, що вмираю. Ліг на ліжко, заплакав, попросив: «Господи, дай сили, щоб не вмерти тут у клітці, як собака. І побачити сина». У мене з собою була така іконка — молитва воїна. Я весь полон її з собою носив, і зараз вона зі мною.

Владислав Локтіонов з сином Владиславом

— Була якась ще історія з Вашим «розстрілом»?

— За мною приїхали дві людини в балаклаві. У невідомої формі, я такої ніколи не бачив. Одягли наручники наділи балаклаву. Було якесь передчуття, аж ноги підкосилися. З-під маски я бачив зведений в мою сторону пістолет Макарова. Машина їхала на всіх парах. Привезли, вивели з машини, спустили у якийсь підвал. Прикували до батареї. Голову наказали не піднімати. Скільки я так просидів, не знаю. Допит був ні про що, ставили дурні питання. Потім двоє розмовляли пошепки. Я почув одного: «Так по інструкції не положено». А другий: «Та не переживай, я не скажу, а цей вже нікому нічого не скаже». Я зрозумів, що вони про мене. Зрозумів, що мене привезли розстрілювати. Не знаю, що це було за приміщення і за люди. Потім мене відчепили. Я зважився: «Командир, це все?». А він: «Можеш не переживати, відвеземо туди, де взяли». Мене ніхто не лякав, зброєю не погрожував, але атмосфера була така, що все було зрозуміло. Мене знову відвезли в СІЗО. Потім черговий, я почув, під камерою сказав: «А скільки в цій камері? Троє? А повинно було бути двоє. Мені доповідали, що двоє. Пощастило цього, д …, повернули назад».

— А як Вас обміняли?

— Повезли в Донецьк, на донецькому напрямку обміняли. Червоний хрест, бутерброди, журналісти, все це так масштабно висвітлювалося … Завантажили на «вертушки». Спочатку ми прилетіли до Харкова, потім літаком до Києва. Петро Олексійович сам особисто зустрічав нас біля трапа. Мама не змогла приїхати за станом здоров’я. Потім я два місяці провів у госпіталі.

— Ще 23 січня 2017 року представник Міністерства оборони України Олександр Мотузяник назвав Ваше прізвище і прізвища ще трьох полонених як таких, які підозрюються дезертирстві. Чому так?

— У бригаді весь час мого полону знали, що я в полоні. Але я у них значився як «дезертир». Розумієте, для будь бригади, коли людина потрапляє в полон, це, грубо кажучи, «заліт». Це зайві неприємності. Ось так. Після звільнення з полону я прибув в бригаду, говорив з комбатом, він до мене нормально поставився. Але, як я дізнався, в Луганській прокуратурі, тієї, що підконтрольна нашій стороні, відкрито справу, що вони мене підозрюють у дезертирстві. Але від СБУ у мене є довідка, що я був військовополоненим, у СБУ до мене питань не було.

— І Ви подали в суд?

— Так, я подав до суду. Вже було засідання, наступне — у липні. Я доводжу у суді, що не зрадник.

Через півроку Ви якось адаптувалися до цивільного життя?

— Поки не дуже. Збираю документи, займаюся здоров’ям. Ось скоро повинні вставити зубні імпланти, це по програмі, президент пообіцяв. Компенсацію поки не отримав. Посвідчення УБД вже на руках, до нього в бригаді мені ще дали дві медалі.

— Та у Вас правозахисники взяли показання для Європейського суду з прав людини?

— Так, там буде йти мова про тортури, знущання, про те, як нас не годували … Скажу чесно, не знаю, чи сподіватися на ці суди. Ще буду подавати на інвалідність.

— Як Ви згадуєте пережите? Є почуття злості, бажання помсти?

— Я там морально намагався триматися тільки заради сина. Чесно скажу, у снах я досі воюю. Я живу війною. Я хотів би знову повернутися на передову. Але у мене є заради кого жити, це син. Злоба, помста? Немає. Прочитав в одній книзі золоті слова: «Якщо б воювали з почуття помсти, то війни ніколи не закінчувалися». Я пішов воювати тільки за те, щоб у мене вдома не було війни.

Юлія Рацибарська, опубліковано у виданні Радіо Свобода

Источник

Click to comment

Оставить комментарий

Популярные новости

To Top