новини корупції

«Тростенец» — табір смерті під Мінськом, про який надовго забули

Один з найбільших в Європі таборів смерті «Тростенец» під Мінськом після війни був, по суті, забутий — поруч з ним знаходилася лише звалище сміття. Тепер тут відкривають меморіал.29 червня в 10 кілометрах від Мінська буде відкрито меморіал жертвам нацизму. Під час Другої світової війни тут знаходився один з найбільших таборів смерті — «Малий Тростенец», четвертий (за деякими даними третій) за кількістю знищених в ньому людей після Освенцима, Треблінка і Майданека і найбільший на території колишнього СРСР. У загальній складності в ньому було вбито більше 200 тисяч людей — переважно депортованих із Західної Європи євреїв, але також євреїв з Мінського гетто, партизанів, підпільників, військовополонених, місцевих мирних жителів.

Після війни поряд з урочищем Благовщина, относившемуся до «Тростенцу» місцем масових розстрілів, була сміттєзвалище, потім — сміттєвий полігон. Пам’ятний камінь тут встановили лише у 2002 році. З 2010 року ведеться робота по створенню меморіального комплексу. Його будівництво було підтримано Німеччиною, включаючи МЗС ФРН, приватних осіб та адміністрації міст, звідки в табір смерті під Мінськом привозили євреїв. На відкриття меморіалу в Благовщине приїде президент ФРН Франк-Вальтер Штайнмайер (Frank-Walter Steinmeier). Напередодні цієї події DW поспілкувалася з істориком Олександром Долговским — одним із творців виставки, повертає імена убитим в «Малому Тростенце».

DW: Що являє собою частину меморіалу «Тростенец», відкриття якої відбудеться 29 червня?

Олександр Долговский: 29 червня відкривається друга частина меморіалу на місці, яке було розстрільним з травня 1942-го по кінець 1943 року (входять у першу чергу проекту Дорога пам’яті і монумент «Врата Пам’яті» були відкриті в 2015 році. — Ред.). У «Тростенце» знищувалося мирне населення Західної Європи, і тепер тут встановлено інформаційні плити, де зазначено, що це мирні громадяни. У безпосередній близькості знаходиться пам’ятник. Так жертвам «Тростенца» повертається ідентичність, чого в радянський час не було. На пам’ятнику написано про в’язнів Мінського гетто і євреїв, депортованих із західних країн. У радянському наративі їх позначали серед іншого як мирних радянських громадян, партизанів, підпільників. Радянська культура пам’яті усвідомлено виключала тему Голокосту.

— А чому європейських євреїв представляли як мирних радянських громадян?

— Надзвичайна державна комісія з встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників. — Ред.) тут вперше зіткнулася з масовим знищенням євреїв, депортованих із Західної Європи. Незважаючи на численні знахідки, що свідчать про те, кого знищували в Тростенце (точніше, в Благовщине), було вирішено дану категорію жертв представити в кінцевому звіті радянськими мирними громадянами.

— Чому про це місці після війни забули не тільки в Білорусі, але і в Західній Європі?

— В місцях знищення поблизу Тростенца злочинцям вдалося не тільки вбити десятки тисяч жертв, але і спалити їх тіла. З депортованих євреїв вижили одиниці, які використовувалися злочинцями на примусових роботах. Після війни вони роз’їхалися в різні країни світу, де залишалися наодинці зі своїми травмами. У країнах, з яких були депортовані євреї, вважали за краще забути про цієї категорії жертв. В радянській Білорусі ж пам’ятали про вбитих радянських громадян, партизанів, підпільників і військовополонених. Спільне згадування про цих місцях знищення почалося в 1990-х, продовжилося у 2000-х роках.

— Чи багато «білих плям» в історії «Тростенца» на даний момент? Називають різну кількість убитих в цьому таборі смерті — від 50 тисяч до 2 мільйонів.

— 206 500 убитих — дані надзвичайної комісії, що досліджувала влітку 1944-го місця злочинів. Цифри все круглі. Вони мають символічне значення. Але ми повинні повертати пам’ять про людей — через особи, прізвища. Цим займається Історична майстерня (українсько-німецький проект, заснований Дортмундською міжнародним освітнім центром, Мінським міжнародним освітнім центром імені Йоханнеса Рау і Союзом білоруських єврейських громадських об’єднань та громад. — Ред.). Результат її роботи — електронний архів — представлений на виставці «Табір смерті «Тростенец». Історія та пам’ять». Вхідні в неї колекції — берлінська, мінська, дюссельдорфська — присвячені депортованим та місцевим євреям, знищеним в цьому таборі смерті.

— Яке поле діяльності для дослідників сьогодні?

— Повертати імена. Сама виставка «Табір смерті «Тростенец». Історія та пам’ять» є активною дією в рамках загальної транснаціональної культурної пам’яті. Відкриваючи експозицію в різних містах Білорусі, Німеччини, Швейцарії (в Австрії вона ще буде представлена), ми зустрічаємося з місцевими ініціативами, створюють свої книги пам’яті. Так в електронному архіві з’явилися кельнська і бременская колекції імен убитих в «Тростенце» євреїв. Скоро виставку представлять у Франкфурті, Ґіссені, Люнебурзі, Відні та Терезине.

— Яка роль іноземних партнерів у створенні меморіалу в Тростенце?

— Громадські, державні, релігійні ініціативи з різних країн зробили можливим появу цього меморіалу. З 2010 року австрійське громадське об’єднання IM-MER організовує меморіальні поїздки в Тростенец. Їх учасники зміцнюють на деревах у Благовщине жовті таблички з іменами та фотографіями вбитих тут євреїв. А учні школи з села Великий Тростенец стали зміцнювати таблички з іменами білоруських жертв.

— Чим відрізняється культура пам’яті в Німеччині та Білорусі? Адже у Білорусі, як і в Німеччині, немає жодної родини, яку б не зачепила війна.

— Німеччина несе відповідальність за злочини нацистів. Після відновлення єдності Німеччини виникла загальнодержавна концепція мемориализации. Там самокритично обробляють історію. Центральне місце в культурі пам’яті — Голокост. Це ключове злочин, тому що воно не має меж, і тому, що суспільство це зробило.

Проблема білоруської культури пам’яті в тому, що ми охоче представляємо себе жертвами і не можемо самокритично розбиратися з минулим. Адже німецький окупаційний апарат був недостатній для тих масштабів злочинів, які відбувалися тут: для знищення людей у Білорусі залучали і місцевих, і з інших регіонів СРСР.

Білі плями нашої історіографії — виклик нашій культурі пам’яті. Як ми з цим будемо обходитися, чи ми здатні вийти за національні рамки, де ми пам’ятаємо тільки про своїх жертв? Не може бути своїх і чужих жертв, повинна бути не національна, а транснаціональна культура пам’яті.

Про табір смерті в Тростенце ми повинні пам’ятати разом з німцями, чехами, австрійцями, швейцарцями, ізраїльтянами, американцями, жителями інших країн, де живуть родичі депортованих в Білорусь і вбитих тут євреїв. Ми повинні говорити не тільки про страждання білоруського мирного населення, але і про страждання депортованих євреїв і євреїв з Мінського гетто, яких ми саме так і назвемо. А не так, як комусь зручно було називати їх у минулому.

Ця новина також на сайті Deutsche Welle.

Facenews

Нажмите на стрелку что бы читать дальше
<--nextpage-->

Click to comment

Оставить комментарий

Популярные новости

To Top