Головні новини

Пробитися крізь асфальт. Як змінюється український експорт

Залежність України від зовнішньої торгівлі залишається надзвичайно високою.

Причому це проявляється не тільки в забезпеченні потреб у більшої частини енергоресурсів, техніки і навіть споживчих товарів переважно за рахунок їх ввезення з інших країн. Але і в експорті товарів більшості галузей українського виробництва за кордон. Велика частина української промислової і сільськогосподарської продукції залежна від зовнішнього збуту на 30-70%, а в деяких випадках і на 80-90%.

Наступ по багатьом напрямкам

Не тільки металурги і машинобудівники або виробники зерна і олії, але і меблевики, деревообробники, підприємства легкої чи взуттєвої промисловості половину, а то й більше своїх продажів здійснюють за кордон. Навіть для тих, хто займається видобутком каменю, піску та глини або виробництвом будівельних матеріалів, частка експорту перевищує 33%. Третина українських кондитерських виробів, майже 40% паперово-картонної або гумової продукції направляються на ринки інших країн. Майже 90% вироблених у нас комплектуючих для автотранспортних засобів також йде на експорт.

Причому останнім часом коло експортоорієнтованих секторів економіки постійно розширюється в результаті приходу на український ринок транснаціональних корпорацій або перенаправлення українськими підприємствами на зовнішній ринок усе більшої частки виробництва.

Щоб краще зрозуміти, куди рухається українська економіка і які виклики можуть з’явитися на тлі такої високої залежності нашої економіки від експорту товарів в інші країни, слід проаналізувати його динаміку і тенденції.

Якщо придивитися до змін товарної структури українського експорту за останні, скажімо, два роки, можна чітко побачити ознаки живучості українського бізнесу. Постійні пошуки їм способів «пробитися крізь асфальт» і зайняти ті ніші, які йому під силу зайняти в умовах відсутності державної політики стимулювання економічного зростання та просування української продукції на зовнішніх ринках. Більш того, простежується хоч і дуже повільна, зайво еволюційна, проте все ж тенденція до зменшення частки, а іноді і загальних обсягів експорту сировинних товарів і одночасно — зростання обсягів продукції з хоча б незначно більшою доданою вартістю.

Наприклад, якщо порівняти новітні дані митної статистики про вивезення з України товарів за січень — квітень 2018 року з показниками за той же період 2016-го, то виявляється, що поставки за кордон масла або зерна за два роки збільшилися тільки відповідно 25% і 15%, а експорт м’яса і живих тварин зріс майже вдвічі. На 78% збільшився експорт готових продуктів з м’яса та риби, який тепер вимірюється десятками мільйонів гривень в місяць.

Не дуже поступається за темпами зростання експорту та інша продукція тваринництва, наприклад — молокопродукти, яйця, мед. Зокрема, стрімко в останні роки зростав експорт вершкового масла. Майже подвоїлася і продаж за кордон напоїв. Більш ніж удвічі зріс експорт овочів (+108% за відповідний період), більш ніж 75% — круп і борошна.

Більш ніж на третину за минулі два роки зріс експорт українських мила та миючих засобів, обуві, більш ніж на 40% — виробів із скла та кераміки, на 80% — меблів, на 60% — іграшок та спортивного інвентарю. На зовнішні ринки виходять абсолютно несподівані виробництва, наприклад килимарство: експорт з України килимів зріс майже втричі і за перші чотири місяці 2018 року перевищив 100 млн грн. Майже у півтора рази збільшився продаж за кордон та електротехнічної продукції, подвоївся вивезення продукції суднобудування. Українські постачальники адаптуються до нової реальності, шукають собі місце на нових ринках.

Нова карта експорту

Істотні зміни відбулися і з географією українського експорту. Якщо раніше основною питання лежав у площині вибору між ЄС і Росією та створеним нею Митним союзом, то за останні роки ситуація змінилася докорінно. На тлі першості ринку ЄС як умовної цілісності для збуту наших товарів (поставки туди лише нещодавно перевершили показники 2013 року, навіть якщо їх тодішній обсяг рахувати разом з тимчасово окупованими територіями) все більш виразніше географічна диверсифікація українського експорту.

Сьогодні на ринок не однієї окремо взятої країни не поставляється навіть 8% експортованих з України товарів. Ринок Росії постійно втрачає своє значення для наших виробників, повільно наближаючись за своєю вагою до семи іншим учасникам групи країн, які сукупно споживають більше половини українського експорту. Більш того, як свідчать оперативні дані митної статистики за січень — квітень 2018 року, наші продажі в Польщу майже зрівнялися з поставками вітчизняних товарів до Росії — відповідно $1,1 і 1,2 млрд (або 7% і 7,7% загального обсягу). З невеликим відривом від них іде і третій за обсягом ринок для українських товарів — Туреччина ($0,94 млрд, або 6,1% сукупного обсягу). Решта п’ять найбільших партнерів — Італія, Індія, Єгипет, Китай і Німеччина, в кожну з цих країн спрямовується відповідно від 6% до 4% загального експорту українських товарів.

У той же час наш експорт в Польщу і Туреччину достатньо диверсифікований порівняно з поставкою у більшість віддалених ринків, куди надходять переважно зерно, олія, метал, руда. В постачаннях до Польщі чи Туреччини значна частка та інших товарів.

Крім електропроводки, яку з України в Польщу щомісяця поставляється на 600-700 млн грн, Польща сьогодні є основним ринком збуту для української меблевої промисловості (наприклад, 55% експорту меблів для сидіння за січень — квітень 2018 року), причому щомісячна виручка досягає 0, 5 млрд грн. Туди ж активно збувається і продукція деревообробки (62% ДСП на 130 млн грн щомісяця, 32% столярних та теслярських будівельних деталей на понад 100 млн грн щомісяця) і труби (50% обсягу на суму понад 100 млн грн). На десятки мільйонів гривень щомісяця по кожній позиції поставляється в Польщу консервованих овочів і плодів, соків, кондитерських виробів, кондиціонерів, пральних машин, сантехнічних виробів, керамічної плитки, одягу, взуття, шкіряної продукції, паперово-картонної продукції, мила, косметичних препаратів.

На турецький ринок більшість українських товарів виходить досить динамічно. Зокрема, якщо до недавнього часу туди збували в основному металургійні напівфабрикати та сільськогосподарську сировину, чим займалися переважно вітчизняні олігархи і транснаціональні трейдери, то останнім часом стрімко набирають темп і обсяги поставки інших українських товарів, у тому числі з вищою часткою доданої вартості.

Вже сьогодні в Туреччину поставляється більш 40% всього експорту з України мінеральних добрив, близько 20% — вершкового масла, цукру, 14% — продукції суднобудування, 16% — комплектуючих для двигунів. Країна є одним з основних ринків збуту деревообробної промисловості. По кожній із зазначених позицій експорт товарів у Туреччину забезпечує українським постачальникам десятки і навіть сотні мільйонів гривень щомісяця.

Нещодавно стало відомо, що Україна за підсумками роботи технічної місії головного директорату захисту і контролю Міністерства сільського господарства Туреччини отримала право експортувати яловичину на турецький ринок. Це може додати ще одну потужну статтю поставок на ринок країни продукції, виробленої українським малим і середнім бізнесом.

Стрімке зростання ваги польського і турецького ринків збуту, які вже майже зрівнялися для українських виробників з російським і цілком можуть незабаром його перевершити, з одного боку — закономірність, а з іншого — може мати суттєві ризики на довгострокову перспективу.

Поставки на ці два ємних сусідніх ринку є найпростішими для українського малого та середнього бізнесу, особливо якщо порівнювати з віддаленими ринками в Азії, Африці чи тим більше Америці. Недарма ж ці країни на початку 1990-х стали основними партнерами так званої човникової торгівлі. І польські, і турецькі компанії вже давно мають інтерес до різних форм роботи та кооперації з українськими партнерами.

Небезпечні орієнтири

Разом з тим подальше надмірне фокусування українського бізнесу, особливо малого й середнього, на торгівлі з Польщею і Туреччиною згодом може породити небезпечну залежність, подібну залежності від Росії, наслідки якої ми вже тривалий час долаємо. Адже гегемоністські настрої, які набувають все більших масштабів в обох цих країнах, можуть штовхати їх керівництво до використання потенційно великий залежності українських підприємців з метою тиску на Україну, як в економічних, так і політичних питаннях. Тим більше, що в обох випадках (і з Польщею, і з Туреччиною) ми маємо й інші потенційні залежності.

Наприклад, Польща не тільки стрімко наздоганяє Росію за обсягом виручки наших експортерів на її ринку, але і повільно відбирає у неї першість з працевлаштування українських працівників. Дані польського центробанку свідчать, що в 2017 році українці в Польщі перевели в Україну €2,7 млрд, хоча в 2016-му ця сума була майже в півтора рази менше. Враховуючи динаміку зростання, в цьому році можна очікувати надходження від українських працівників у Польщі еквівалента понад 100 млрд грн, що порівняно з виручкою експортерів українських товарів у цій сусідній країні.

Крім того, у випадку реалізації Росією обхідних потоків і припинення транзиту достатніх для організації реверсу обсягів транзиту газу по українській ГТС саме Польща може виявитися однією з основних альтернатив поставок блакитного палива українським споживачам, оскільки має вже діє потужний термінал скрапленого газу на Балтиці і готується отримувати газ з Норвегії по підвідному газопроводу кшталт російського «Північного потоку».

У свою чергу, Туреччина крім великої ваги в експорті товарів з України та можливості грати роль ще одного альтернативного хаба блакитного палива, з якого наша країна змогла б компенсувати його дефіцит у разі припинення великого російського транзиту українською ГТС, має фактично монопольний контроль над транспортуванням українського експорту та значної частини імпорту. Справа в тому, що левова частка таких основних продуктів українського експорту, як зерно, соя, масло, руда і металопродукція, а також значна частина іншої поставляється на зовнішні ринки морським транспортом, який проходить турецькі протоки Босфор і Дарданелли, без чого не може потрапити в Середземне море і далі у відкритий океан.

У минулому контроль за цими протоками був одним з основних джерел могутності і багатства Османської імперії і її попередниці Візантійської імперії. Однак, оскільки система міжнародних домовленостей, укладених у ХХ столітті, позбавила Туреччину можливості користуватися цією перевагою, нинішня місцева еліта активно просуває проект будівництва Стамбульського каналу — рукотворної альтернативи Босфору по території європейської частини Туреччини, яка тому буде перебувати під повною юрисдикцією Анкари. Зате судноплавство через Босфор під різними приводами має бути мінімізовано.

Цей проект вже став турецьким довгобудом, однак, як і обхідні потоки Росії, за певний час таки може бути реалізований, поставивши левову частку зовнішньої торгівлі України, яка зараз здійснюється через чорноморські та азовські порти, в залежності від доброї волі та умов Туреччини.

Зростання поставок українських товарів до Польщі вже викликає нарікання тамтешнього бізнесу. Зокрема, за повідомленням ЗМІ, під час цьогорічного форуму «Європа — Україна» віце-президент українсько-польської торгової палати Ельжбета Бодьо повідомила, що серед польського агробізнесу лунають вимоги прийняти спеціальні обмежувальні заходи відносно українських постачальників. Ймовірно, мова йде лише про перших сигналах. Враховуючи сумний досвід протистояння на історико-ідеологічному грунті протягом останніх років, не можна виключати, що тема торгових воєн, як і використання двосторонньої торгівлі як інструмента виховання» Києва, може стати фактором тиску на Україну. В цій ситуації на тлі надмірної зосередженості українського бізнесу на польському ринку наша країна може виявитися набагато більш вразливою.

Присутність українських виробників на найближчих містких ринках можна і потрібно нарощувати. Однак не слід забувати, що і Анкара, і Варшава, нехай і не так фанатично, як Москва, можуть виявити схильність до використання торговельно-економічної і транспортної залежності України у своїх геополітичних амбіціях. Тому треба бути обережними і диверсифікувати ринки і транспортні коридори. А також в зародку придушувати будь-які спроби двох нових найбільших торгових партнерів використовувати свій економічний або транспортне значення для України з метою політичного впливу.

Ключову роль тут має відігравати держава, від якого залежить, чи зможе український малий і середній бізнес не зациклюватися на ринках сусідніх країн і чи буде він мати інструменти, підтримку і необхідну інфраструктуру для виходу і на ринки більш віддалених країн Азії, Африки та Західної Європі. Адже поки товари туди постачають переважно великі українські компанії або транснаціональні трейдери.

Саме відкриття віддалених ринків та направлення туди значних обсягів продукції малих і середніх українських підприємств можуть і повинні запобігти потрапляння України в залежність від двох інших великих сусідніх країн, кожна з яких має геополітичні амбіції на лідерство в регіоні.

Олександр Крамар, опубліковано у виданні Тиждень.UA

«>

Источник

Click to comment

Оставить комментарий

Популярные новости

To Top