Головні новини

Президент-парламент: приспане протистояння

Реванш Росії в Україні знову в політичному порядку денному. Які небезпечні зміни у відносинах між основними гілками влади можуть зумовити великі вибори 2019 року і як цього уникнути.

Незважаючи на те, що після Революції гідності відбулися чергові зміни до Конституції і формальний перехід до парламентсько-президентської республіки, ключову роль у системі влади в останні роки грав президент. За аналогічною редакції Основного Закону конфліктність всередині влади, свідомо закладена в ньому в 2004-му зусиллями Віктора Медведчука, призводила до жорсткої конфронтації у трикутнику парламент — уряд — президент Ющенко. Але протягом каденції Порошенко аналогічні протиріччя як з першим прем’єром Арсенієм Яценюком, так і з другим — Володимиром Гройсманом вдавалося утримувати в помірних, малопомітних широкої громадськості межах.

Однак послідовні вибори президента, парламенту і зміна уряду, які повинні відбутися в наступному році, швидше за все, знову докорінно змінять звичний останнім часом розклад. Причому незалежно від того, хто стане новим главою держави. Країна знову ризикує постати перед загрозою протистояння ключових органів влади, що підігрівається ззовні з метою дестабілізації противника в умовах гібридної війни.

Персона, а не організація

Нинішній господар Банкової, незважаючи на значно менші конституційні повноваження, зумів вибудувати відносини з парламентом і урядом, які не принципово відрізняються від тих, що були у другого президента Леоніда Кучми в часи його найбільшої впливовості в 2000-2004-м або у Януковича в 2010-2013-м.

У підготовленій до президентських виборів два роки тому програмі Порошенко переконував, що стане гарантом збереження щойно відновленої парламентсько-президентської форми правління» і «не буде претендувати на повноваження більші, ніж ті, на які він буде обраний». Тому він зробив ставку не на розширення своїх формальних повноважень, а на непрямі, альтернативні важелі впливу на інші гілки влади і партнерів. І вже до другої річниці свого перебування на посаді Порошенко вдалося взяти контроль над СБУ, яку доти очолював представник союзного йому Удару, зменшити залежність від електорально агресивних «міноритаріїв» з попередньої коаліції («Батьківщина», «Самопоміч», РПЛ), витіснити з уряду Арсенія Яценюка, домогтися посилення власних позицій в уряді і продемонструвати навіть в цих умовах спроможність переконувати парламент і уряд підтримувати потрібні йому рішення. Нехай і не без певних проявів вдачі останніми.

Компенсаторами широких конституційних повноважень Кучми у Порошенка виявилися найбільша, хоча і складно керована фракція в парламенті, унікальне положення головного партнера у владі — «Народного фронту», — який за всяку ціну прагнув уникнути дострокових виборів, і, нарешті, унікальна за безліч років ситуація, коли немає політичної поляризації на своїх і чужих. Остання була особливо помітною протягом всього попереднього десятиліття між президентськими виборами 2004-го і 2014-м.

Конфігурація парламенту після виборів 2014 року стала такою, що жоден закон не міг вступити в силу, якщо був невигідний Порошенко. Адже для подолання в парламенті його права вето не вистачило б голосів, навіть якщо за це одноголосно проголосували всі депутати, за винятком нехай і не всіх нардепів від БПП. Разом з тим президент постійно демонстрував палицю — можливий розпуск парламенту у разі його незговірливість. Але навіть якщо це, схоже, був невигідний самому главі держави блеф, ризик для партнерів по парламентській коаліції завжди був досить великим, щоб вони поступалися тиску Банковій.

Однак всі ці фактори президентського домінування в умовах парламентсько-президентської Конституції можуть зникнути після виборів. Адже за діючою редакцією Конституції, повноваження президента в Україні залишаються обмеженими. Їх власника у будь-який момент можуть віджати в позицію, недалеку від виключно ритуально-представницьких функцій англійської королеви, а новий самостійний прем’єр-міністр з опорою на більшість у парламенті спробує натомість взяти на себе першість у визначенні рішень в країні.

В чинній редакції Конституції президент є верховним головнокомандувачем. Він призначає і звільняє від посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань, очолює Раду національної безпеки і оборони, представляє державу в міжнародних відносинах, керує зовнішньополітичною діяльністю, веде переговори та укладає міжнародні договори. Він також приймає рішення про визнання іноземних держав, прийняття до громадянства України та його припинення, надання притулку в Україні, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв. Крім того, здійснює помилування, нагороджує державними нагородами, призначає та звільняє з посад третину складу Конституційного Суду, половину Ради Нацбанку та Нацради з телерадіомовлення, створює суди.

В інших питаннях глава держави залежимо від Верховної Ради та уряду. Він вносить до парламенту кандидатуру прем’єр-міністра, але тільки ту, яку висуне коаліція ниибольших парламентських фракцій. А також має право відмовитися підписувати прийняті парламентом законопроекти і накласти на них вето, яке, однак, депутати можуть подолати 301 голосом. До його компетенції належить зупиняти дію урядових актів, але тільки у разі їх невідповідності Конституції і до моменту рішення КСУ з цього приводу.

Навіть міністрів оборони і закордонних справ, відомства на яких покладено реалізацію політики у сферах його конституційної відповідальності, президент не може призначити без підтримки парламентської більшості. Це стосується і генпрокурора, керівників СБУ і Нацбанку. У той же час Верховна Рада може висловити недовіру генеральному прокуророві України, що автоматично призводить до його відставки. Будь-які зміни в Конституцію теж повністю залежать від голосування парламентаріїв, а можливості глави держави в цьому питанні визначаються його неформальним впливом на депутатський корпус. Разом з тим президент має право розпустити Верховну Раду та призначити позачергові вибори до неї, але тільки за умови, що та створить передумови для цього: виявить тривалу неспроможність сформувати коаліцію і уряд.

По ряду позицій господар Банкової залежимо не тільки від парламенту, але й від уряду. Наприклад, його укази, що стосуються певних сфер, що потребують підпису прем’єра або профільного міністра. Місцеві держадміністрації (МДА) хоча і вважаються сферою впливу глави держави, однак їх керівники у відповідності з Конституцією призначаються і звільняються за поданням Кабміну. А їх рішення президент може скасувати лише у разі, якщо вони суперечать Конституції або законодавства. Нарешті, згідно з Основним Законом голови МДА значно більше залежать навіть від місцевих рад, ніж від президента: якщо дві третини депутатів висловлять недовіру голові тієї чи іншої місцевої адміністрації, то глава держави повинен його звільнити незалежно від власного бажання.

Фрагментований парламент

Останні опитування громадян фіксують надзвичайно велике розпорошення симпатій виборців при одночасному збереженні величезного незадоволеного запиту на нові політичні сили. Це все виразніше сигналізує про ймовірність безпрецедентною фрагментації парламенту. В ньому активну роль будуть грати амбітні лідери, яким не вдасться отримати пост президента. І вони будуть намагатися компенсувати це, використавши повну той факт, що модель управління в країні парламентсько-президентська.

Тенденція до розпорошення електоральних симпатій українців триває. Зокрема, за даними соціологічного опитування, проведеного КМІС з 8 по 23 вересня 2018 року, якби парламентські вибори проходили зараз, то серед тих, хто має намір голосувати і визначився за кого саме, за «Батьківщину» проголосували б 19,6%, за БПП — 11,2%, за «Громадянську позицію» Анатолія Гриценка — 9,3%. На допороговых показниках поки і рівень підтримки «Самомопомощи» львівського мера Андрія Садового (4,2%). Однак він налаштувався на посилення політичної активності на загальнодержавному рівні та на очевидне участь як у президентських, так і парламентських виборах.

Нішу в більш 20% вічно спраглих кого завгодно, лише б нових політиків зайняли два відомих шоумена, яких пов’язують з двома відомими олігархами з Дніпра. Мова йде про коміка Володимирі Зеленском (асоціюється зі співвласником групи «Приват» Ігорем Коломойським) та співака Святослава Вакарчука (пов’язують з Віктором Пінчуком, зятем екс-президента Кучми). Рейтинг потенційного партійного списку першого складає 8,2%, а другого поки симпатизують 7,9%. Рейтинг Радикальної партії Олега Ляшка, який останнім часом фактично не приховує своєї взаємної любові з «національним товаровиробником», — СКМ Ріната Ахметова, — утримується на показнику близько 8,1%. Саме він може виявитися основною самостійної ставкою все ще найбільшого олігарха України на найближчих президентських і парламентських виборах.

Націоналістичний спектр поки роздроблений, а сукупний рейтинг націоналістичних політичних сил, включених в лістинг КМІС, становив понад 4%. Втім, він, очевидно, значно занижений, і в разі консолідованого походу на вибори, ці партії мають великі шанси таки потрапити в парламент. Крім того, висока ймовірність появи з наближенням виборів нових, оновлених проектів у нинішньому владному таборі. Адже старі бренди себе вичерпують, а взаємне терпіння втрачає всякий сенс.

На традиційному проросійському полі майже порівну — 10,1% та 9,3% опитаних, які мають намір взяти участь у виборах і вже визначилися, — підтримують Опозиційний блок і «За життя» Вадима Рабиновича. Останній пройшов у парламент у складі ВП, але потім намагався дистанціюватися від цієї політсили і розкручувати свій проект «За життя». Проте в кінці виявилося, що за ним стирчать вуха Медведчука. Оскільки останнім потрібна консолідація проросійського електорату, щоб мати можливість якомога результативніше вирішувати завдання свого кума Путіна в тиску на політику України зсередини, то альянс з іншими опоблоковцами поки вирішено відновити.

Євген Мураєв нещодавно заявив про вихід з проекту і заснував власну партію «Наші». Його логіка від’єднатися від єдиної сили Південно-Сходу зрозуміла, враховуючи можливість вийти на парламентські вибори як більш важливі та перспективні для проросійських сил, ніж президентські. Шанси виграти останні у п’ятої колони Кремля мінімальні, а от отримати 25-30% місць у ВР (разом з призовим фондом завдяки партіям, які туди не потраплять) за пропорційними списками високі. Як і почати з цього активну політичну боротьбу за дестабілізацію ситуації в країні, надати загальнодержавного колориту місцевих виборів 2020 року і відновити педалювання теми федералізації країни.

Для конфігурації майбутнього парламенту високий результат п’ятої колони небезпечний не так шансами сформувати на її основі більшість, як зведенням до мінімуму маневру у форматах правлячої коаліції. Тільки по пропорційній частині списку до Верховної Ради мають чималі шанси потрапити принаймні 9-10 політсил. Крім лідерів, які, програвши боротьбу за пост глави держави, будуть прагнути зробити головними в країні свої проекти, нестабільності додадуть очікувано великий вплив на проведені в парламент політсили їх спонсори-олігархи. Якщо в склад ВР знову будуть змушені увійти майже всі проєвропейські політичні сили, то це різко ускладнить вироблення і проведення ключових рішень. А також створить залежність від імпульсивних і обумовлених політичними амбіціями міноритаріїв вимог. Однозначно буде рости турбулентність, слабшати стійкість і скоротиться життя урядових коаліцій. Наприклад, вже зараз очевидно, що вкрай складно буде досягти тривалих домовленостей в чотирикутнику Порошенко — Тимошенко — Гриценко — Садовий незалежно від того, хто яку посаду з них буде займати.

В таких умовах зросте ймовірність кардинальної зміни Конституції України «під себе» основними суб’єктами конфлікту. Чинна ж редакція схожа на картковий будиночок, який у будь-який момент може звалитися від «дихання» зацікавленої сили, готової проявити належну політичну волю. Основний Закон так і не став результатом загальнонаціонального консенсусу, а лише серії вимушених компромісів політичних акторів у процесі боротьби за владу. Якщо боротьба буде продовжуватися, Конституцію цілком можуть переглянути за ініціативою агресивної сторони протистояння.

Тим більше, що Конституція за останні півтора десятиліття пройшла стільки різних пертурбацій, що зараз знаходиться фактично в підвішеному з юридичної точки зору стані. З одного боку, діє рішення КСУ часи президентства Януковича, яким прийнятий під час Помаранчевої революції Закон № 2222-IV від 8 грудня 2004 року (щодо змін в Основний Закон) визнано таким, що не відповідає Конституції України у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та ухвалення». З іншого — Постанова Верховної Ради від 22 лютого 2014 року, якою під час Революції гідності були визнані чинними положення Конституції 1996 року із змінами і доповненнями від 8 грудня 2004 року.

Повторення в гіпертрофованій формі негативних наслідків протистояння зразка 2008-2010-го, яке завершилося реваншем регіоналів, в нинішніх умовах стримування російської агресії загрожує країні куди більше, ніж 20 років тому. Фрагментація парламенту і загострення політичної боротьби збільшать можливості для маніпулювання як депутатським корпусом, так і залежними від нього органами виконавчої влади в центрі і на місцях з боку закулісних гравців. Таке середовище може виявитися однією з найбільш сприятливих і для лобіювання сценаріїв федералізації України. Зокрема, в описаних реаліях оновлення політичного та інституційного протистояння, незалежно від шансів потрапити в парламент (а вони є більшими у складі об’єднаної політсили) Віктор Медведчук, як розробник попередньої бомби уповільненої дії під механізми функціонування державного апарату в 2004 році, буде мати високий шанс завершити розпочате ще тоді.

Виходом із ситуації може стати лише завчасне, тобто ще до виборів президента і парламенту, внесення змін до Конституції, які б унеможливили конфлікт між ключовими органами влади. Перетворили б її інститути зі сторін конфлікту за повноваження в ефективний і збалансований інструмент проведення державної політики. І запобіжник торпедування України.

Олександр Крамар, Тиждень.UA

«>

Источник

Click to comment

Оставить комментарий

Популярные новости

To Top