новини корупції

Ніж у спину. Денікін завадив армії УНР вибити з України більшовиків

ср, 04/09/2019 — 12:09

У 1919 році українці зазнали краху через роз’єднаності еліти і амбіцій «великоросів».

У серпні 1919-го об’єднані Галицька Армія і Діюча армія УНР зробили відчайдушну спробу звільнити Правобережну Україну. 30 серпня 1919-го українські війська увійшли в Київ. Але похід українських армій на Київ і Одесу, починався як тріумф, закінчився катастрофою, пише Андрій Харук, завідувач кафедри гуманітарних наук Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на сайті ДС.

16-17 липня 1919-го корпусу Галицької Армії під натиском переважаючих сил поляків змушені були покинути територію рідної Галичини і перейти річку Збруч. На Західному Поділлі вони об’єдналися з Діючою армією УНР. У той час під контролем Директорії знаходився невеликий район навколо Кам’янця-Подільського (де знаходилися всі урядові установи), а Діюча Армія вела важкі бої з більшовицькими військами. Галицька Армія, хоч і не була в змозі протистояти полякам, істотно посилила Діючу армію — досить сказати, що чисельно галичани перевершували наддніпрянців. Постало питання щодо подальшої стратегії. Гострота його посилювалася тим, що, хоча формально УНР та ЗУНР від 22 січня 1919-го були єдиною державою, насправді вони залишалися окремими організмами — кожна зі своїм урядом і армією, з різними зовнішньополітичними орієнтирами.

Обговорення планів спільних дій вилилося в запеклу дискусію. Ідею настання об’єднаними силами на Львів, яку відстоювали галичани, довелося відкинути — українські сили істотно поступалися польським. Тоді командування Галицької Армії запропонувало вдарити на Одесу — очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв’язок з Антантою, і тільки після цього наступати на Київ. План здавався цілком раціональним, проте командування армії УНР його відкинуло, наполягаючи на першочерговому звільнення столиці. Нарешті було прийнято компромісне рішення (найгірше з можливих): вирушати на Київ і Одесу, а до того ж завдати удару в напрямку Коростеня (щоб прикрити лівий фланг групи, яка наступала на Київ). Таке рішення вело до розпорошення сил і стало наслідком перемоги політичних факторів над військово-стратегічними.

Однак настільки недалекоглядним було рішення про наступ у двох напрямках? Справа в тому, що Головний отаман Петлюра і командування українських армій брали до уваги не тільки більшовиків, але і «третю силу» — Збройні сили Півдня Росії (ЗСПР) генерала Антона Денікіна. Денікінці досить успішно тиснули на більшовиків з півдня, відтягуючи на себе значні сили Червоної армії. Внаслідок цього на фронті проти українських військ на київському і коростенському напрямках діяли лише дві радянської дивізії 12-ї армії, а на одеському — три дивізії 14-ї армії. У разі досягнення угоди з Антантою, надію на яку не залишав Петлюра, ЗСПР могли перетворитися на союзників українців. Звільнення ж великий території України повинно було продемонструвати світу, але перш за все — Антанті, життєздатність УНР.

Підготовка до наступу почалася з розширення плацдарму і заняття ряду важливих комунікаційних вузлів. Наприкінці липня 1919-го Група Січових Стрільців розгромила 44-ю Таращанську дивізію, ліквідувавши загрозу для Кам’янця-Подільського з півночі. 29 липня частини Запорізької групи (7-я дивізія й кінний полк Чорних запорожців) звільнили Проскурів (нині Хмельницький), а 3-я Залізна дивізія на південному напрямку звільнила важливий залізничний вузол Вапнярка. Всі ці успіхи дозволили перейти в загальний наступ.


Генерал Кравс

Згідно з директивою штабу Діючої Армії, узгодженої з командуванням Галицької Армії, створювалися три групи військ, дві з яких складалися з галицьких і наддніпрянських частин, а третя була чисто наддніпрянської. Найпотужніша Група Київського напрямку складалася з 1-го й 3-го Галицьких корпусів і Запорізької групи. Очолював це з’єднання генерал Кравс. Зі сходу його наступ забезпечувала Група Коростенського напрямку (2-й Галицький корпус і Група Січових Стрільців під загальним командуванням полковника Арнольда Вольфа, командира 2-го Галицького корпусу). Групу Одеського напрямку, якою командував генерал Василь Тютюнник, становили Київська й Волинська групи, а також 3-я Залізна дивізія.

Які ж сили таїлися за цими назвами? Станом на 11 серпня Галицька Армія налічувала майже 50 000 осіб (з них 18-19 тис. багнетів і шабель, тобто безпосередньо бойового складу), 158 гармат, 546 кулеметів. Діюча Армія налічувала 34-35 тисяч осіб (з них близько 15 тис. багнетів і шабель), 177 знарядь, 533 кулемети. Дії українських військ підтримували 9 бронепоїздів, 6 бронеавтомобілів і 26 літаків.

Загальний наступ почалося 2 серпня 1919 року — саме цю дату можна вважати початком походу українських армій на Київ-Одесу. «Першу скрипку» грала Група Київського напрямку, першочерговою метою якої стала Жмеринка. Цей залізничний вузол було взято після запеклих боїв 9 серпня. На наступний день українські війська звільнили Вінницю. А 11 серпня була видана нова директива штабу Головного отамана, яка визначала першочерговою метою наступ головними силами на Київ. Про Одесі забули — командування, нарешті, зрозумів, що сил на дві масштабні наступальні операції не вистачить. Південна група (колишня Група Одеського напрямку) тепер повинна була прикривати фланг і тил Східної групи (групи Київського напряму), на яку покладалося головне завдання. Інший її фланг забезпечувала Західна група (раніше — група Коростенського напрямку).


Розташування українських військ за станом на 11 серпня 1919-го

13 серпня війська групи Вольфа рішучим ударом звільнили Старокостянтинів. 15 серпня 2-й Галицький корпус звільнив Полонне, а на наступний день січові стрільці увійшли у Шепетівку. Тут вони зустрілися з польськими військами, які наступали з заходу, але конфлікт вдалося залагодити без кровопролиття. Українці і поляки дотримувалися нейтралітету, формально закріпленого угодою про перемир’я від 1 вересня 1919-го (їм встановлювалася демаркаційна лінія по річці Збруч і далі на Шепетівку і Олевськ). Між тим наступ тривав, і 21 серпня січові стрільці звільнили Новоград-Волинський.

У той час, коли група Вольфа просувалася на північ, майже паралельно їй, але схід, наступали війська генерала Кравса. Дати і назви визволених міст і містечок шикуються в тріумфальну шеренгу: 17 серпня — Калинівка, 18-е — Козятин, 19-е — Бердичів… Найважче довелося під Житомиром, але завдяки допомозі частин полковника Вольфа 20-21 серпня більшовиків вдалося вигнати і з цього міста. А ось справи на фронті Південної групи були складними. Тут успішно діяла Київська група армії УНР генерала Юрія Тютюнника. 19 серпня вона звільнила Умань, а 21-го — Шполу. А ось 3-я дивізія застрягла в районі Вапнярки і Крижополя, ведучи запеклі бої з більшовиками.


Один з підрозділів січових стрільців. Проскурів, березень 1919-го

24 серпня галицькі частини групи Кравса звільнили Фастів, а підрозділи Запорізької групи увійшли у Білу Церкву — місто, який в листопаді 1918 року став головним центром протигетьманського повстання. Шлях на Київ було відкрито. Проте на шляху до тріумфу українських військ став несподіваний фактор — денікінці. У той час, коли частини Східної групи просувалися в українську столицю, туди ж вздовж лівого берега Дніпра швидким маршем рухалася 7-я дивізія ЗСПР генерала Миколи Бредова. Українська розвідка прогавила цей марш. За її даними, 29 серпня білогвардійці вели бої в 80 км від Києва і могли підійти до нього не раніше, ніж за 3 вересня, хоча насправді вони майже наблизилися до міста на кілька днів раніше.

Більшовики, опинившись між двох вогнів, 30 серпня майже без бою залишили Київ. У той же день українські війська генерала Кравса ввійшли в місто. На наступний день було призначено урочистий вступ і військовий парад у звільненій столиці України. Проте 31 серпня в лівобережну частину міста увійшли білогвардійці. З-за того, що українські війська залишили Ланцюговий міст без охорони (нині не існує; перебував трохи південніше сучасного мосту Метро), вони пройшли до центру.


Події 31 серпня на Думській площі. Малюнок Леоніда Перфецького

Близько полудня 31 серпня українські війська пройшли по бульвару Шевченка (так з березня 1919-го називається колишній Бібіковський бульвар, хоча в 1919-му в побуті частіше вживалося ще стара назва) і розташувалися на Радянській площі (до березня 1919-го — Думська площа, нині Майдан Незалежності). Навпроти українців вишикувалися денікінці. Таку картину застали командувач Галицької Армії генерал Мирон Тарнавський і командир Запорізької групи армії УНР полковник Володимир Сальський. На балконі Міської думи тремтів російський триколор…

За наказом Сальського, один із запорожців зірвав російський прапор і кинув його під ноги коня полковника. Здійнялася стрілянина з обох сторін, були вбиті десять українських військових. Незважаючи на чисельну перевагу, українці відступили. Пропонував сальський силою вибити денікінців, але Тарнавський наполягав на мирне врегулювання «непорозуміння». Генерал Кравс поїхав на переговори до Бредову, які затягнулися на кілька годин. А тим часом денікінці почали роззброювати українські підрозділи в різних районах Києва. Не уникнув цієї долі навіть штаб 3-го Галицького корпусу…

Спроби української сторони досягти взаєморозуміння не дали результату. Бредов відповів на них ультиматумом: якщо до п’ятої години ранку 1 вересня українські частини не залишать Київ, проти них буде застосовано силу. За таких обставин генерал Тарнавський віддав наказ негайно залишити Київ і відступити до Фастова. Українські частини виконали його в ніч з 31 серпня на 1 вересня.


Диктатор ЗУНР Євген Петрушевич серед командного складу Галицької Армії. Бердичів, серпень 1919 року

Події 31 серпня заслужили назву «Київської катастрофи». Вони стали безславним завершенням походу, який починався як тріумф. Українські війська ще намагалися атакувати: Південна група на межі серпня і вересня, зламавши опір більшовиків, просунулася до Балти і Бирзулы (нині Подольськ), Північна — намагалася пробитися в Коростень, але безуспішно. Політичних цілей операції — звільнення Правобережної України і Києва — досягти не вдалося. Не вдалося створити єдиний протибільшовицький фронт з денікінцями.

Останні досить чітко розмежовували галичан і наддніпрянців: якщо до Галицької Армії вони ставилися загалом нейтрально, то Петлюру однозначно трактували як зрадника. Зі свого боку командування Галицької Армії теж досить прихильно ставилося до денікінців. У цьому «деникинофильстве» дослідники вбачають причину нерішучої позиції Тарнавського і Кравса під час подій у Києві 31 серпня. Можливо, якщо б на їх місці були брати Тютюнники, події розвивалися б інакше — але сталося так, як сталося.

Переклад: Аргумент

Підписуйтесь на наш Telegram-канал.

Источник — http://grom-ua.org/

Нажмите на стрелку что бы читать дальше
<--nextpage-->

Click to comment

Оставить комментарий

Популярные новости

To Top