Головні новини

Необхідна оборона — як це бачить український суд

Скільки буде існувати суд, стільки ж будуть вестися суперечки: де та межа, що відокремлює, наприклад, необхідну оборону від її перевищення? Зупинимося докладніше на питаннях необхідної оборони.

Досвід показує, що між теорією і практикою існує гігантська прірва, і українські суди не завжди правильно дають свою оцінку.

Розділ VIII Загальної частини Кримінального кодексу присвячений обставинам, які завжди були, є і будуть найбільш важкою суб’єктивної завданням будь-якого суду по кримінальних справах: «Обставини, що виключають злочинність діяння», зазначає видання Ракурс.

Справа в тому, що в даному розділі перераховані випадки, які формально, за зовнішніми ознаками, цілком підходять під опис конкретних складів злочину, передбачених в Особливій частині Кримінального кодексу. Перерахуємо коротко ці випадки:

  • Стаття 36. Необхідна оборона
  • Стаття 37. Уявна оборона
  • Стаття 38. Затримання особи, яка вчинила злочин
  • Стаття 39. Крайня необхідність
  • Стаття 40. Фізичний або психічний примус
  • Стаття 41. Виконання наказу або розпорядження
  • Стаття 42. Діяння, пов’язане з ризиком
  • Стаття 43. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації

Вже самі назви статей даного розділу говорять про те, що їх зміст можна узагальнити одним описом: йдеться про заподіяння шкоди, вчиненого в процесі боротьби зі злочинцем. Це дуже важливо, оскільки саме боротьба з злочинцем виправдовує відступ від загальних норм КК, все повинно відбуватися «тут і зараз». Якщо ж не виконується зазначений критерій — то і відповідні норми цього розділу не підлягають застосуванню.

Протистояння злочинцеві в даному випадку відбувається або в «обороні» від нього (як варіант — під його примусом), або в «нападі» — при затриманні злочинця, а також у процесі проведення різних ОРД, спрямованих на запобігання та розкриття злочинів ОЗГ. При цьому абсолютно правомірно можуть вчинятися дії, які містять складу різних злочинів, у тому числі особливо тяжких злочинів: вбивство, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, викрадення транспортного засобу і т. п.

Однак фокус полягає в тому, що, при всій зовнішній схожості, у випадках, передбачених Розділом VIII КК, ці діяння вже не вважаються злочином. Межа між одним і іншим — дуже тонка і завжди вирішується суб’єктивно суд, керуючись як матеріалами справи, так і своїм особистим досвідом, моральними началами, життєвою позицією. Ніякими приписами дану задачу неможливо алгоритмізувати, як кажуть у таких випадках математики.

Скільки буде існувати суд, стільки ж будуть вестися суперечки: де та межа, що відокремлює, наприклад, необхідну оборону від її перевищення? Зупинимося докладніше на питаннях необхідної оборони.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК дано таке тлумачення необхідної оборони:

«1. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони».

Дана норма розкриває ряд важливих юридичних аспектів опису необхідної оборони.

По-перше, до об’єкта захисту необхідною обороною належать як права, так і законні інтереси будь-якої людини. При цьому особа може захищати не лише себе особисто, але й інших людей, інтереси держави і суспільства. Наприклад, якщо ви побачили, що група хуліганів причепилася до дівчини на вулиці, то маєте повне моральне і юридичне право захистити її в межах необхідної оборони, хоча особисто до вас хулігани не приставали.

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 36 КК, у вас немає імперативною обов’язки телефонувати «102». Якщо за збігом обставин ви володієте чорним поясом з карате або звання майстра спорту з боксу, то маєте право на альтернативу — самому правомірно «замісити» хуліганів, а вже нехай вони потім телефонують в «103»…

Фото: skeeze / pixabay.com

Закон при цьому допускає, що людина може сумлінно помилятися про міру небезпеки, яка виходить від злочинця. Про це йдеться у ч. 1, ч. 2 ст. 37 КК:

«Стаття 37. Уявна оборона

1. Уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

2. Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли склалася обстановка давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення».

Наприклад, якщо грабіжник надів собі на голову жіночий панчіх і увірвався в банк з дитячим пластмасовим пістолетом, а йому охорона без розмов всадила кулю в голову, то охоронець банку буде безумовно не винен, бо особа, рискнувшее скористатися муляжем вогнепальної зброї, бере на себе ризик відповідної реакції як до людини, збройного справжньою зброєю.

Варто окремо виділити випадки ексцесів, які допускають співробітники правопорядку по відношенню до затриманим особам:

«Стаття 38. Затримання особи, яка вчинила злочин

1. Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

2. Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, що явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу».

Всі ми пам’ятаємо той треш в голлівудському стилі, влаштований патрульної поліцією, коли та изрешетила кулями автомобіль і вбила ні в чому не винного людини, який знаходився в машині і чия вина в чому-небудь ніде і ніким не була встановлена.

Тут необхідно вказати, що будь-яке фізичне насильство або застосування зброї може відбуватися лише на стадії до затримання злочинця, але ніяк не після того, як на нього наділи наручники. Тому побиття затриманого може і має кваліфікуватися за ст. 365 КК, а не за ст. 118, 124 КК України.

Єдине виключення з даної логіки — це втеча. Тому, розбираючи дану категорію справ, судам слід з’ясовувати: чи було застосоване насильство до затримання, або вже після нього. А також чи була об’єктивна можливість втечі у затриманого, або йшлося про нанесення нічим не виправданих побоїв, каліцтв, заподіянні вогнепальних поранень в обстановці, де ризик втечі був спочатку виключений.

При цьому завжди слід пам’ятати, що в Україні поки ще діє презумпція невинності, згідно ст. 62 Конституції, а затримана особа — всього лише підозрюваний, але далеко ще не злочинець, який відбуває вирок суду. До того ж норми українського законодавства не передбачають тілесних покарань ні для затриманих, ні для засуджених…

Одним з найважливіших критеріїв, що визначають необхідну оборону, є принцип взаємності» або пропорційності, згідно ч. 3 ст. 36 КК:

«3. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння посягаючому тяжкої шкоди, що явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу».

Поясню на прикладі: якщо на вулиці комп вихопив дамську сумочку, а ви в нього всадили чергу з автомата Калашникова — то це буде явно перевищення необхідної оборони. А якщо ж він вже почав тікати — то може потягнути навіть на умисне вбивство, адже безпосередня загроза з втечею злочинця перестала існувати.

З’ясування пропорційності оборони, дотримання принципу взаємності» (загроза, яку представляє злочинець в даний момент, повинна бути порівнянна з шкодою, яку йому заподіяно оборонявшимся особою) — найбільш складна суб’єктивна завдання суду в кожній конкретній справі.

Важливо підкреслити: немає і не може бути ніяких законодавчо окреслених нормативів, що вважати необхідною обороною. Суд вирішує цю задачу індивідуально для кожного випадку по-новому. Тут буде доречно процитувати позицію Пленуму Верховного суду України з п. 2 постанови №1 від 26 квітня 2002 року «Про судову практику у справах про необхідну оборону»:

«Слід мати на увазі, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з’ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника особі, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання.

При розгляді справ даної категорії суди повинні з’ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання».

Умовно кажучи, важливо ще і співвіднести «вагові категорії» нападаючого і того, що обороняється. Якщо нападає двометровий «шафа» з пудовими кулаками, а обороняється тендітна дівчина вагою до 50 кг, то їй суд безумовно повинен дати фору при розрахунку пропорційності її заходів оборони.

Тут також слід зазначити: пропорційність загрози і зустрічного шкоди необхідно оцінювати суб’єктивно. Так, на мою думку, загроза зґвалтуванням безумовно може і повинна бути прирівняна до загрози життю. Не заслуговує ні найменшого співчуття і той, хто загрожує дитині або літній людині.

Крім того, закон особливо охороняє житло людини від протиправного вторгнення, а також дає знижку при обороні від збройних груп бандитів (ч. 5 ст. 36 КК):

«5. Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальної відповідальності застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, заподіяної посягаючому».

Так що якщо ваш приватний будинок вривається банда грабіжників, можете сміливо зустріти їх з кулеметом — якщо він у вас, звичайно, зберігається на законних підставах. Інша справа, як би не виявилося, що грабіжники — це співробітники поліції під прикриттям, які вчиняють грабежі з метою завоювання довіри у кримінальному світі, щоб впровадитися в ОЗУ, або «активісти», «герої» Революції і т. п., яким потрібні кошти для продовження боротьби з російською агресією… Як надійде у такому випадку суд, я не беруся сказати. Про своїй особистій думці я змовчу, бо воно іде врозріз з нормами гуманізму і Кримінальним кодексом…

Іншим важливим критерієм необхідної оборони є сильне душевне хвилювання, яке може служити вибаченням того, хто допустив непропорційну реакцію на напад. Згідно ч. 4 ст. 36 КК:

«4. Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо з-за сильного душевного хвилювання, викликаного суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту».

У цьому випадку норму ст. 36 КК можна розглядати ще і як умовно пом’якшувальні обставини. Справа в тому, що позбавлення людини життя в одному випадку може потягнути на 15 років позбавлення волі або навіть довічне ув’язнення за ст. 115 КК, тоді як в іншому — всього лише до двох років позбавлення волі або три роки обмеження волі за ст. 118 КК. Невипадково саме на конкуренції двох норм — ст. 115 та ст. 118 КК — багато адвокати будують лінію захисту.

Тут буде доречно вказати ще на одну статтю Кримінального кодексу, яка хоча з наукової точки зору не відноситься до питань оборони, але має ряд близьких ознак, — це ст. 116 КК:

«Стаття 116. Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання

Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, — карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк».

Як бачите, спільне тут — наявність сильного душевного хвилювання і протиправної поведінки іншої сторони конфлікту. Відмінність — відсутність фізичної боротьби в момент вчинення злочину. Умовні відмінності в особливостях застосування ст. 36, 115, 116, 118 КК можна поділити на чотири види кримінально-процесуального реагування судом на один і той самий факт — вбивство людини.

Якщо хлопець затягнув дівчину в темний сарай з цілком зрозумілою метою, душив її та/або мав при собі ножа або іншу зброю, а та його випадково вдарила гантелей по голові — то це була необхідна оборона за ст. 36 КК.

Фото: Master Sgt. Jeff Walston / 307bw.afrc.af.mil

Якщо ж все це відбувалося на трамвайній зупинці, хлопець був без зброї і просто брав дівчину за руки, а та його навмисне штовхнула на рейки під трамвай — то це явне перевищення меж оборони, ст. 118 КК або ст. 124 КК залежно від того, з яким результатом завершився наїзд трамвая на нападника.

Якщо ж хлопець, не розпускаючи рук, просто розповідав дівчині з усіма подробицями, як саме він буде її ґвалтувати, а та в нього всадила обойму з травматичного пістолета при гарному адвокаті та наявності свідків можна переконати суд, що мова йде про ст. 116 КК.

Ну а якщо вбивство було скоєно не в момент боротьби та душевного хвилювання, а на наступний день або через місяць — то це вже холоднокровне умисне вбивство на ґрунті особистої неприязні — 1 ч. ст. 115 КК.

Важливий фактор, на який звертають увагу судді, — це критерій «тут і зараз». Якщо вбивство скоєно в боротьбі, або безпосередньо у момент нанесення образи, погрози вчинення насильницьких дій — то немає підстав для звинувачення за ст 115 — умисне вбивство. Якщо ж жертва дочекалася час, все ретельно обдумала, підшукала собі зброю і т. п. — то тут наявні всі ознаки умисного вбивства. Оскільки немає ніяких підстав стверджувати, що сильний душевний розлад, якщо тільки цей чоловік осудний, триває днями, тижнями, місяцями безперервно.

Узагальнюючи перелічені вище чинники і обставини, їх можна згрупувати наступним чином. Необхідна оборона має місце при поєднанні ряду критеріїв:

1) мала місце боротьба злочинця і жертви, або безпосередня підготовка, напад (загроза нападом) з боку злочинця;

2) жертва знаходилася в сильному душевному хвилюванні;

3) все сталося «тут і зараз», спонтанно;

4) шкода, заподіяна злочинцю, був пропорційний загрозу, а в ряді випадків (загроза життю та/або згвалтування, вторгнення у житло, загроза з боку озброєної особи або організованої групи осіб) — будь-який зустрічний шкоди без обмеження.

При цьому порушення п. 4 можна вважати перевищенням заходів самооборони, і в разі вбивства буде трактуватися як ст. 118 КК.

Відсутність п. 1 при наявності п. 2 та п. 3 (у разі вбивства) може мати ознаки ст. 116 КК.

Порушення п. 3 у разі вбивства буде однозначно кваліфікуватися як ст. 115 КК без варіантів.

Тут ми виходимо з того, що всі дії, вчинені в контексті самооборони, були здійснені усвідомлено і цілеспрямовано. Тому до теми цієї статті не належать випадки заподіяння смерті з необережності. Наприклад, з-за недбалого поводження зі зброєю і т. п.

Начебто поки все просто і зрозуміло. Однак досвід показує, що між теорією і практикою існує гігантська прірва, і суди не завжди правильно дають свою оцінку. Прикладом тому служить показове справу, переглянута Верховним судом України вже після розгляду у ВССУ в порядку касації (постанова від 27 листопада 2014 року №5-34кс14).

Фабула справи така:

«Вироком Орджонікідзевського районного суду р. Маріуполя Донецької області від 24 липня 2013 року (справа №0538/9085/2012) Дунаєва Світлана Анатоліївна засуджено по ч. 1 ст. 115 КК України до позбавлення волі на строк дев’ять років шість місяців.

Дунаєва С. А. засуджено за те, що вона 25 серпня 2012 року близько 2 годин, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння… в ході сварки, що раптово виникла на ґрунті особистих неприязних стосунків зі своїм співмешканцем… маючи умисел на вбивство, завдала кухонним ножем удар в грудну клітину постраждалого і не менше двох ударів по руці останнього, який у момент нападу захищався, в результаті чого заподіяла [потерпілому] легкі тілесні ушкодження і тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння, від яких останній помер на місці події. Причиною смерті потерпілого стало колото-різане поранення лівої легені та серця.

Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 23 вересня 2013 року вирок залишив без змін.

Колегія суддів ВССУ постановою від 29 липня 2014 року зазначені судові рішення змінила, пом’якшила покарання до семи років позбавлення волі».

Але в ході судового розгляду Верховний суд України вказав на наступне:

«В день події, згідно з показаннями Дунаєвої С. А., даних нею в судовому засіданні, [потерпілий], зустрівши її з роботи, вимагав у неї гроші, а коли вона відмовилася їх дати, схопив її за волосся і почав бити головою об підлогу, вдарив у плече, спину і вирвав волосся. Надалі, коли вона пішла відпочивати, [потерпілий], перебуваючи в стані сильного алкогольного сп’яніння, кілька разів підходив до неї і будив ударом долоні в підборіддя, ударом кінчика ножа в ногу, а в третій раз вона прокинулася від сильного удару в правий бік і побачила, що потерпілий йде на неї з ножем в руках, при цьому висловлюючи погрози вбивством, які вона, враховуючи попереднє поведінка [потерпілого], те, що він був фізично сильніший за неї і сварка відбувалася в темний час доби в обмеженому просторі (кімнаті), сприймала реально. Після цього вона вдарила [потерпілого] по руці, в результаті чого ніж випав у нього з рук, і, підібравши його, вона завдала потерпілому один удар в груди, спричинивши смертельне поранення.

Ці свідчення підтверджені висновками судово-медичної експертизи, згідно з якими у Дунаєвої С. А. виявлені легкі тілесні ушкодження, які утворилися 25 серпня 2012 року.

Викладені обставини свідчать, що на Дунаеву С. А. Було скоєно суспільно небезпечне посягання з боку співмешканця, яке створювало реальну загрозу заподіяння шкоди її здоров’ю, і, не маючи іншої можливості уникнути подальшого насильства з його боку і заподіяння більш тяжкої шкоди нападаючому, використовувала ніж, який вона вибила з рук [потерпілого].

Такі дії Дунаєвої С. А. означають, що у неї виникло підстава для необхідної оборони, тобто виникло право на захист правоохраняемых інтересів шляхом заподіяння шкоди посягаючому, для припинення цього посягання.

За таких обставин висновок суду касаційної інстанції, який погодився з рішенням судів першої та апеляційної інстанцій про те, що мотивом дій Дунаєвої С. А. були особисті неприязні відносини, що виникли під час сварки, не можна визнати обґрунтованим і таким, що відповідає вимогам закону.

У той же час застосоване засіб захисту і заподіяння шкоди у вигляді позбавлення життя в даних конкретних обставинах справи не відповідали небезпечності посягання і обстановці захисту, а значить, Дунаєва С. А. вийшла за межі заходів, необхідних для захисту охоронюваних законом прав та інтересів, тобто перевищила межі необхідної оборони».

Однак, констатувавши наявність обставин, що мають ознаки ст. 118 КК України, а не ч. 1 ст. 115 КК України, Верховний суд не прийняв остаточного рішення, а направив справу на новий розгляд.

Цікава і повчальна подальша доля цієї справи.

При новому розгляді Іллічівським районним судом р. Маріуполя був постановлений вирок від 28 грудня 2016 року по справі №263/11924/15-к. Суд не погодився з доводами про перебування підсудної в стані самооборони, але при цьому також відкинув умисел на вчинення вбивства. Суд прийшов до висновку, що мало місце заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя в момент їх вчинення. У результаті суд постановив Дунаеву С. А. «визнати винною у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України, і призначити їй покарання у вигляді 6 (шести) років 6 (шести) місяців позбавлення волі з відбуванням покарання у кримінально-виконавчій установі закритого типу».

Таким чином, суд прийшов до висновку: ст. 115 КК, але і не ст. 118 КК. Шкода, що суд не звернув уваги на очевидні ознаки ст. 116 КК в даній справі, а ніхто із сторін на них не вказав.

Апеляційний суд Донецької області залишив вирок без змін.

Ухвалою ВССУ від 20 листопада 2017 року підсудної поновлено строк на касаційне оскарження вироку, однак її скарга залишена без руху та надано строк на усунення недоліків.

У зв’язку з судовою реформою крапку в цій історії, мабуть, знову доведеться поставити Верховному суду. Подивимося, як новий вищий судовий орган країни впоратися з цим непростим завданням.

Источник

Click to comment

Оставить комментарий

Популярные новости

To Top